„Я хотїла“, відповіла я, „я мусїла хотїти, хоч він і немає нїчого спільного з темою розвідки. У мене бувають нераз дивні, дивні чутя; не „чутя“ — поправилась я мимовільно — лише поодинокі почутя, справдї, немов які згублені, заблукані в людскім серцю тони, котрі не знають, до котрої мельодиї приналежні, де їм пристати. Они настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсїгди задоволені?“ звернулась я живо до него. „Завсїгди? Чи вас не мучить часами туга, статись ще иньшим? Мене мучить! Тоті звуки томлять мене. А відтак здає ся менї, що я одна з тих натур, се-б то одна з тих неудачників, котрі нїби до всего мають хист, а проте не доводять до нїчого! Се пересьвідченє обнимає мою душу якоюсь лиховістною наміткою. Хто менї докаже, що я не одна з тих безталанних?“
„Ваша праця!“ відповів він, вдивившись в мене якимось довгим, допитливим поглядом.
„Яка праця?“ спитала я іронїчно.
Він зчудував ся.
„Ну, я думаю: писанє“.
„Справдї? Не що иньше?“
„Нї.“
„Так я мусїла би цїлком потонути в тій працї, щоби здобути собі такий доказ; цїлою душею, не розриваючись!“
„То потонїть!“
„Я би хотїла.“
„Зробіть се якимось обовязком для себе.“
„О, сего не треба, в мене є досить волї і я люблю писанє так само як н. пр. і музику, лише що“…
„Що?“
