потім вся кров. В него находив ся той Лєною захований зошит, котрий я роздерла…
„Се вам Зоня передала?“ були мої одинокі слова.
„Зоня. Але вам се прикро!“
„Прикро!“
„Не гнївайте ся!“ просив він. „Праця ваша не находить ся в негідних руках.“
„Але ішла через негідні руки!“
„Забудьте се!“
„Хиба можна?“
„Можна.“ І він усьміхнув ся. „Я аж опісля, значить по прочитаню розвідки, довідав ся, яким способом она дістала ся в Зонині руки. Менї впала она припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечера, як ваші очи говорили о чімось, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знав, що ваша праця була писана „кровю вашого серця,“ і я відчув, що мушу вас пізнати; але тодї я не міг до вас підійти, мусїв відложити се на другий раз. Лише одного (додав по хвилї, коли я мовчала) не розумію: чому се ви, мабуть замісць motto, поклали стишок над працею:
„Es klingt mir oft im Herzen,
wie ein verlorener Klang,
der sich vergebens sehnet
zu tönen im Gesang.
Ich kann das Lied nicht finden,
zu dem er taugen mag,
er wird wohl still verklingen
im letzten Herzemsschlag“…
„Він, правда, перечеркнений цїлком, однак ви хотїли єго покласти?“
