говорила тїтка неустанно, що оставати ся дївчатам без старших в товаристві молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…
„Еге! пане studiosus!“ почув ся десь за моїми плечима немилий голос професора Льордена. „Се справдї ви, Орядин?“
„А я, я!“ відповів сей, обзираючись з немалим зчудованєм і мов немило вражений.
„Гм, з Морави? Гм, та чому не подасьте їй, (він кивнув головою на мене) тій Льореляй, рамя?“
„Які вже в вас дивні вигади, пане професор!“ вмішалась тїтка. „Вже цїлком перехрестили нашу Наталочку — ха-ха-ха!“
„Еге, гм, еге!“ воркотїв він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуси, і не зводячи з мене анї на хвилину своїх блискучих малих очий.
Відопхана тїтчиним сьміхом і тим єго поглядом, відвернулась я від цїлого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинив ся й Орядин біля мене.
„Єй Богу!“ говорив, ступаючи скоро поруч мене, „і не надїяв ся нїколи побачити тут отсеї мумії з Р. Що він тут робить?“
„Він у нас. Приїхав на кілька днїв до вуйка. А ви знали єго теж давнїйше?“
„Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавидїли ся — страх! Я єго за те, що „пік“ за греку, а він мене, як говорив, за мою „зухвалість.“ Як же він вам подобає ся?“ І при сих своїх послїдних словах розсьміяв ся сам.
„Несимпатичний. Робить вражінє причаєного; впрочім не люблю оставати ся з ним сама.“
