„Ег! що ти плетеш! я хочу тебе познакомити з панною Наталїєю Верковичівною. От що! З нами ти і так нудиш ся.“
І в тій таки хвилї станула з ним передо мною і познакомила нас. За хвильку і заким ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всї троє так скоро, як би у землю запали ся.
Ми остали ся самі.
Я була змішана і не знала що промовити. До того здавало ся менї, що тїтка, котра недалеко сидїла, підслухує кожде моє слівце, слїдить за кождим моїм рухом, і загомонить кождої хвилї по свому на мене. Та сим разом я мабуть помилила ся. Саме в сїй хвилї розляг ся вимушений сьміх єї, а з ним злило ся і вуйкове добродушне, широке „ге-ге-ге!“ Забава лила ся там очивидно веселою струєю, і менї не було чого бояти ся.
„Не погуляти-б і нам троха по саду?“ спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.
„Добре! ходїм!“
І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесїдуючи. Переходячи по-при „наших“, задержав ся він на хвильку, бо панна Мария хотїла єму щось сказати.
„Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я єї нїгде не бачу. Як забрали ся всї троє, так і пропали. Я бою ся, щоби не перестудила ся в своїй легкій одїжи.“
„Лишіть їх, панно Мариє!“ перебила тїтка скоро, „лишіть їх! Не знаєте? Молодїж чує ся свобіднїйшою, коли не бачить надзорцїв над собою. Нехай бавлять ся! Лишіть їх, пане Орядин!“
Орядин склонив ся мовчки, а я закусила уста, на котрі закрав ся на силу усьміх. Менї
