Ми познакомили ся. Оно склало ся так: Від кількох днїв пробуває у нас один товариш вуйків, професор з Р., на імя Льорден. Бажаючи єго з своїми тутешними товаришами познакомити, велїв вуйко нам всїм над вечір зібрати ся і піти в міский город. Туди сходились всї знакомі. Вечер був прегарний, воздух сьвіжий; в городї грала добра музика і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостий.
Я була нинї — як Лєна казала (она була в незвичайно ласкавім настрою) — „неприступна“. Якась томляча туга загнїздила ся менї в серцю.
З входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушенє. Цїкаво обвів мій погляд ґрупи людий: перші, другі; стрітив знакомих; звичайні лиця, а нинї наче-б нуднїйші як звичайно.
Пішли далї, — я все роздивлюю ся. Нараз стиснула мене Лєна за руку.
„Ходїм туди!“ кликнула утїшно. „Он-туди, близько альтани!“ І звернувшись живо до тїтки шепнула їй кілька слів до уха. Менї причуло ся імя Зонї, і я глянула на вказане місце. Під величезною, менї добре знакомою липою сидїв надлїсничий з своїми „жінками“, а біля них один молодий судовий практикант, Лєнина і Зонина „тайна“. Тїтка звернула ся туди, а ми обі за нею.
Дуже живо і дуже галасливо відбули ся привитаня. Не побалакавши ще як слїд, найшли десь уже й причину до найсердечнїйшого сьміху. Роздїлились около двох столів і посїдали. Лєна немов знов зросла ся з Зонею, а молодий урядник і собі сїв біля них, веселий і ласкавий до Зонї, хоть Лєна горне ся більше до него.
