Я єго вже два днї не бачила. А нинї так хотїла єго побачити!
На дворі прегарна ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликує дивну тугу з усїх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видить ся: рукою би єго досягнув.
Орядина не дуже люблять дома.
Менї здає ся, що я мала би єму богато що оповідати.
Мене обняла нетерпеливість, туга; я сьмію ся слезами, а плачу радостию… перенятим плачем!
Чому се так? Боже мій, чому!
Але я не чую ся нещасливою, як перше; о нї! я щаслива!
Я знаю, як він зве ся. Він зве ся — Василь.
Василь! — се гарне імя.
Ми ходили вчера з Лєною за орудками для тїтки в місто, і нам лучило ся бачити єго. Чим близше він до нас надходив, тим меньше могла я говорити. Думки розлїтали ся менї в голові, мішали ся чомусь; а коли надійшов уже зовсїм близько, то я замовкла цїлком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очи, і він справдї нас поздоровив. Єго погляд спинив ся на менї так… сама не знаю, як! Я відчула єго так, як не відчула ще нїякого погляду доси.
Він минав по моїй сторонї, а менї навинулась думка, що він змінив ся в тій самій хвилї. Який же він гарний!
