хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, панї, як він гордо голову носить?“
„О гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.“
„Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, панї!“
„Ну, що-до того, то може й справдї старі очи не довиджують добре. Але я чую, що надлїсничий хоче, аби він покинув студиї юридичні, тай вступив на теольоґію. Оно й не було би зле“, фільозофувала стара. „Нехай вступить в стан божий і молить ся за гріхи своїх родичів. Єму, правду сказавши, і нема иньшої будучности; по нїм видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, Боженьку!“ зітхнула „які-ж то нераз люди на сьвітї бувають! І при порядних родичах виросте, і вивчить ся, а навине ся яке-таке, а оно й розум утратить!“ Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глубоко. Опісля поправила окуляри на носї, уста знизились в кутиках, і она почала так скоро плести паньчоху, що дроти лише миготїли.
Тїтка підвела голову і погляд єї спинив ся чомусь проникливо на менї.
І до сегоднїшної днини не можу я догадати ся, що той погляд мав менї сказати.
Памятаю лише, що мої уста мимовільно затремтїли згірдливо і що я вийшла з комнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за „доброю“ вдовицею. Єї погляд стрітив ся з моїм. Глубокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилї опустила она руки з паньчохою на колїна, присунула ся близше до тїтки — і я чула інстинктовно, що тепер начне ся обмова моєї особи…
