нїколи про него й не згадували. Лише стара ґувернантка розпадає ся над ним, — розповідала якось ще давнїйше Зоня. Я цїлу тоту панну Марию, правду сказавши, не дуже то зношу, ласкава панї. З тими єї „нервами“, — єй Богу! нераз мене чорт бере! Бувши на місци Маєвского, я була би їй вже давно за всю тоту єї науку подякувала!“
„А ви нїби як думаєте, люба панї професорова, що надлїсничий як, буде єї вічно в себе держати?“ відповіла вдовиця. „Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку замуж віддасть, то зараз женить ся у-друге. По що-ж єму тодї старого толуба дома держати, та пусто й дурно годувати? Нинї на сьвітї гірко жити, а она й так не занимає ся дома нїякою роботою. От заложить той цвікер на ніс, прижмурить очи, тай зігне ся то над одним столом то над другим, а там часом нїби й до пекарнї загляне. Справжнїм господарством занимає ся Зоня сама“.
„Ну, так до чого-ж єму ґувернантки?“ спитала тїтка.
„Та се лиш так, бачите, от для форми, що би нїби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зонї не зробить, не стерпить, — так єї любить, що Боже! Але бо й є за що! Она жвава і розумна дївчина; мабуть скоро навине ся їй жених.“
„А вже-ж!“ Тут тїтка зітхнула.
„Тодї нехай панна Мария йде до свого любимця“ докинула вдовиця.
„Та так! Бо й куди-ж їй подїти ся? Хто возьме на службу стару ґувернантку? А він, як чую, і так хоче вийти на великого пана. Чую:
