ґазду; ну, а менї може Бог допоможе вивести єго на щось лїпше, як на простого ґазду“. Той собі, а сей собі! Брат музиканта, розказують, був тодї дуже лютий. „Тобі“, каже, „сиротиньского гроша забагає ся, що єму панотець оставив, а не дитини. Тебе цїлий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш єго так, що він буде своєї родини соромити ся, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотїв єго повести. Та нехай дїє ся Божа воля! Час покаже, хто мав лїпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти.“ Розлютив ся тай від'їхав. А надлїсничий взяв справдї хлопця до себе, виховував, посилав до школи…“
„А той що?“
„Мужик той? Бог єго знає, що. І не приїздив більше, і не питав. От дурний мужик, хотїв щось перед сьвітом показати. Стара попадя теж не хотїла єму дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в „пани“. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на „пастуха“. От таке то, люба панї професорова. Цїла комедия!“
„Ну, се вже правда“, обізвала ся тїтка, „що се дуже поетична лєґенда“.
„Але видите?“ почала знов по хвилї вдовиця. „Менї все здає ся, що они, нїби надлїсничий і Орядин, не дуже то люблять ся. Через цїлий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив анї раз єго відвідати. Впрочім се знаєте і самі, бо жиєте з ними в сусїдстві і як одна родина“.
„Та нї, не приїзджав! Се вже може бути, що не люблять ся. Надлїсничий і Зоня майже
