що она скоро померла, давши дитинї житє. Иньші кажуть, що она єго сама просила покинути єї, а потім і отруїла ся сїрниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Она була ще дуже молода. Мала ледви девятьнайцять років. Боже, Боже!“ додала згодом згірдливо „таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробило ся, як би була жила; а так смерть зробила одним замахом всему конець.“
„А чиє-ж він імя має?“ спитала тїтка цїкаво.
„Таже бачите: імя батечка свого гідного.“
„Отже мусїли таки побрати ся?“
„А Бог їх там знає! Що-до мене, то я гадаю, що справдї побрали ся і що она єго опісля просила покинути єї, а сама взяла тай отруїла ся сїрниками. Се, бачите, я тому так думаю, що він зараз по єї смерти кудись забрав ся. Без причини був би не забирав ся.“
„Та куди забрав ся?“ спитала тїтка.
„Таже бачите: до Молдави. Хтось то говорив, що він зібрав собі нову банду тай чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.“
„І не вернув ся вже?“
„Не вернув ся до нинїшної днини.“
„А дитина?“
„Дитина росла коло дїда та баби; коли-ж панотець помер, а дитину треба було вже до конче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездїтний мужик-ґазда, напер ся взяти дитину за свою. А надлїсничий, свояк небіжки, і собі наміг ся взяти хлопця. „Оно, казав, менї близше, як тобі. Впрочім ти кажеш, що не зробиш з него пана, лише
