якоїсь своячки надлїсничого, доньки руского православного сьвященика, і якогось музиканта.
„Але не думайте, дорога панї професорова, — оповідала она — що він був з тих славних угорских циганів музикантів, межи котрими стрічає ся нераз справжнїх князїв що-до богатства! О нї! Він був руский циган, і походив з Глиницї. Се сїльце на Буковинї вам звістне, там більше циганів, як мужиків. Руских циганів, панї професорова, на те кладїть увагу! Граючи видобув ся він на капельмайстра глиницкої банди, а що був добрим Русином, то єї батько, сьвященик, приймав єго з патріотизму частїйше у себе і з часом, дорога панї, з часом“… Тут она урвала, закінчивши оповіданє злобним, придавленим сьміхом…
Не знаю, з якої причини прокинуло ся в моїм серцю чувство ненависти супроти оповідаючої вдовицї. Єї вважали всї знакомі „доброю“ жінкою. Она може й була справдї доброю, та я почула нараз ненависть до неї. Єї спосіб оповіданя викликав в менї жаль до неї, чого я їй нїколи не забуду.
„В циганї! Поміркуйте лише собі, дорога панї професорова, в простім якімсь музикантї! Таже я би… Матїнко Божа!… І то, бачите,“ говорила она дальше, „донька честних людий, донька сьвященика! О ню мав старати ся якийсь заможний купець, але она про него й чути не хотїла. Вкінци був він ще на стілько зухвалий, що ставив ся перед панотця і просив о руку доньки. Тодї мала відбути ся страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другі, що мати вступала ся дуже за донькою і що він з нею одружив ся, лише
