„Оставте прошу!“ просила я єї з притиском.
Она дивила ся через хвилину мовчки на мене.
„Які ви горді!“ відповіла опісля. „Ви хотїли би, щоби він сам прийшов?“
„Сам.“
„Але-ж бо ви не знаєте, який він нераз несьміливий.“
„Я не знаю, але дайте спокій!“
І она дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволенє…
Я дивлю ся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між пятою а шестою вечером. Недавно казала тїтка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землї виріс — надійшов! Як же я сполохала ся! Я не тямлю добре, як оно склало ся, але він поздоровив мене. Менї здало ся, що здоровлячи спаленїв. Впрочім, справдї не знаю. Менї самій зробило ся горячо, мов полумям обдало лице, і я сама змішалась. Тепер відступаю вже від вікна, коли бачу, що він іде. Він не сьміє мене видїти. Не сьміє!
Оногди, вже по тім поздоровленю, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледви-ледви замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тодї стояла.
По що він мене здоровив? Адже ми собі не знакомі, а то й зовсїм не знакомі…
Одна наша знакома, вдовиця по якімсь судию, оповідала тїтцї, що Орядин дитя „любови“
