посполу на себе. Єго погляд вражав мене а, як менї здає ся, мій єго. Ми мов би бояли ся себе. Він гуляв дуже мало і майже лише з Зонею та Лєною. Они обі були нерозлучимі. Єго лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз, здавало ся менї, що мушу ся доконче обернути; обернувшись, стрітила ся з єго поглядом. Перелякана тим, відвернула я очи в противну сторону салї, зворушена чудним чутєм…
Помимо музики і танцїв, помимо бесїди з ріжними знакомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глубинї серця немов болїло мене, що він не зблизив ся до мене анї одним кроком.
„Які ви нинї гарні!“ — сказала менї раз тихесенько панна Мария — „наче та надреньска золотоволоса русалка Льореляй, лише чому ви такі втомлені і сумні? Коли-б я не знала обставин, серед яких жиєте, то подумала би, що тужите за кимсь.“
Она усьміхнула ся любо, а я здвигнула байдуже плечима.
„Менї всї байдужі, а що-до утоми, то я вийшла вже з дому прибита.“
„А з ним гуляли ви?“ спитала нараз живо мов пригадувала собі щось.
„З ким?“
„З Орядином.“
„Нї.“
„Ах! так пождїть, я познакомлю вас з ним зараз.“ Она й встала, щоби підійти до него. Він саме в сїй хвилї стояв нахилений до Зонї і слухав уважно, що она єму говорила.
„Панно Мариє, нї!“ кликнула я стиха.
Она подивила ся зчудована на мене.
