бо їх уже нема дома — бачиш, серце, ще від часу, як ти ночувала через тиждень у панни Мариї, коли она пробувала сама дома — а по друге: ти знаєш, що мама не зносить опозициї, а вже найменьше від тебе!“
В менї кипіло.
Вже як я і знала грубости і самолюбство тїтки та єї дїтий, однак сего не надїяла ся нїколи. Не надїяла ся, що она порахує видатки за похорон своєї тещі, моєї дорогої бабунї, котра була без ріжницї для всїх добра і щира, котра подарувала тїтцї ще за житя стілько річий, знаючи єї захланність, щоби вже тим успособити єї добре для мене! Та ба! бабуня помилилась і сим разом що-до неї. Она відтягала видатки, котрі поносив сам один вуйко, з мого мізерного майна, котрим я дорожила лише тому, що оно походило від осіб, менї таких дорогих.
Я була обурена до крайности, однак відвернула ся від неї з погордою і не сказала нїчого. „О бабусенько! — подумала лише гірко, — коли-б ти знала, що тут дїє ся, ти би в гробі обернула ся!“
Бабуня лишила дїтям окремо „памятки.“ Хлопцям ріжні річи по дїдови, котрий був капітаном, а Лєнї і Катї по перстеню. Они висьміяли все те, зрозумівши раз, що їх мати погорджає тими річами, котрі, що правда, не були самі собою надто вартістні, але цїнні тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки.
Чому-ж їм тепер захотїло ся „памятки“? І то як раз суконь погорджуваної „простої баби з міщаньскими манєрами“? Та я се зрозуміла. Тїтка не була дурно Нїмкинею; а Нїмкинї не без причини вважають ся славними ґаздинями,
