„Нехай волїче ся! Менї невигідно держати єї раз-враз в руцї“.
„Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнує ся!“
„Руйнує ся так само, як і твоя“.
„З моєї не будуть вже більше нїчого робити, а з твоєї має ще бути колдра. Впрочім можеш єї нївечити; з неї має бути колдра для тебе, а не для мене!
„Менї не треба з неї нїчого“ відповіла я. „Менї бабуня оставила дві широчезні шовкові сукнї, з виразним наказом, щоби я собі з них дала колись зробити колдри“.
„Гадаєш?“ кликнула она насьмішливо, підносячи високо брови в гору. „З тих шовкових суконь дасть мама менї поробити колдри! Мама каже, що тобі лишили ся по бабунї срібні ложочки, і що я мушу також мати якусь памятку по бабунї, як ти, бо я так само єї внучка!“
Я усьміхнула ся.
Скілько разів приходило ся менї чути, що та „проста баба з міщаньскими манерами“ не була „жадною бабунею“ і що єї лише соромили ся! А нараз така зміна в поглядах!
„Ти справдї накривалась би колдрами з суконь бабуниних?“ спитала я іронїчно. „А що важнїйше, ти забирала би їх від мене? І ти і тїтка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх менї!“
„Справдї, тобі?“ накинула ся она на мене. „А похорон за що справило ся бабунї! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами; она тобі зробить докладний рахунок. Впрочім я би тобі радила навіть о тих сукнях мамі і не згадувати. Поперше, що се й так на нїчо не здалось би,
