„Подивлю ся, мамочко. А Наталка що вбере?“
„Наталка? Їй би убрати ту темно-понсову сукню, що переробила з моєї. Она лежить на нїй складно і єсть їй до лиця. Тепер нема за що купувати другої. Она се сама знає.“
„Знаю, тїточко, і уберу, котру скажете.“
Менї байдуже, яка она собі там, чи ясна, чи темна. Менї на думцї панна Мария. Чи й она в воєннім настрою? Раз якось — давно сказала менї, що любить того „братанчика“ (він зве ся Василь Орядин) наче рідного сина.
Нинї бачила я Зониного свояка перший раз, хоч він, як чую, переходить дуже часто попри наш дім. Він високий, стрункий і, як менї видить ся, смаглявий. Єго рухи повільні, Лєна каже: „симпатичні“.
(По вечерку).
Була справдї в темно-понсовій сукнї. Нещасні рудаві довгі коси, котрих нїяк не можна по модному на голові укласти, спадали свобідно на плечі. Не знаю, чи моє „крейдяне“ лице, що тогож вечера, як тїтка казала, відбивало ся мов „безкрове“ від темного тла аксамітного Medicis-ковнїра — довело Лєну до роспуки і злого гумору, чи може моя довга сукня, що без шелесту волїкла ся за мною? Она усьміхала ся з нервовою злобою, коли наші погляди стрічали ся.
„Ти навіть і сукнї не вмієш в руцї держати так, як треба“ казала она. „Волїче ся за тобою, мов яка гадина, і денервує“.
