Я нї.
При чужих стаю чогось неспокійна, наче бою ся їх доторкнути і словом, щоб не завдала якого болю, або щоб они мене не діткнули чим. Зворушу ся нї з сего нї з того, особливо коли почну щось оповідати… Така вже якась неспосібна…
„Коли говориш, — критикують мене — то замісць другому в очи дивити ся, дивиш ся Бог знає куди єму понад голову, або голову відвернеш, а очи твої лише так по сьвіту блукають!“ Нї! я неспосібна.
Більше уже з панною Мариєю згоджую ся, з старою ґувернанткою Зониною. (В Зонї мати умерла). Она така лагідна, нїжна. Голос у неї наче аксамітний, а сама дрібна, філїґранова. Лише нервова до крайности і вражлива. Подивляю нераз єї терпеливість, бо Зоня деколи така жорстока, або єї батько такий скупий!…
І принесла Лєна новину від Маєвских, що повернув їх молодий свояк з Морави, де пробував два роки у якогось фабриканта за домашного учителя.
„Цїлий дім в воєннім настрою“ оповідала. „Надлїсничий захмарений, Зоня остра мов бритва, а пан „братанчик“ хоч і привітні, але такі вже неприступні, що крий Боже! Не знати, що се в них стрілило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довідаю ся, о що їм пішло. Коби лише скорше той вечерок. Ми підемо, мамочко, правда?“
„Підемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Лєночко; може треба дещо відсьвіжити, або і докупити чого“…
