Одного дня перед вечером сидїв він з Наталкою на верандї, прибраній цьвітами, і розмовляв. Марка не було дома. Виїхав був день перед тим в якихсь справах у другу місцевість і мав вернути аж третього дня.
Говорили між иньшим про людску вдачу, про вихованє і про те, як складає ся людска доля. Відтак она замовкла. Полинула кудись думками. Єї очи зоріли з білого єї лиця мов у зворушеню, і она видала ся єму в торжественнім настрою.
„Вуєчку,“ обізвала ся по якійсь хвилинї, „в мене настало „полудне“. Оно настане і для нашого народу, неправда-ж? Я вірю в се, як вірю в силу волї, і я несказано горда на тих, що ступили на дорогу, котра веде до сего полудня, а удари ворогів чи недолї зносять з усьміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Се гарна і горда нагорода.“
А відтак напружила зір і дивила ся нерухомо в одну частину саду, звідки давало ся чути від часу до часу зітханє арфи еольскої. Відти йшов хтось хутко до них; якийсь мужчина. Вуйко не пізнавав єго, але за те були в неї лїпші очи.
„Марко!“ кликнула она півголосом і кинула ся як стріла по сходах до него — нї, не як стріла, але як рожа, кинена кимсь єму на зустріч.
Обоє обняли ся.
„Се я тому так устроїв, щоб ти радувала ся,“ сказав він.
„Умієш любити!“ прошептала.
„Як годить ся мужеви царівни,“ відповів усьміхаючись, і поцїлував нахилені до него уста.
