„Ег, Павлинко, ти менї чогось надто огірчена. Я би власне сказав, що в сьвітї є ще правда!“
„Є? ха-ха-ха! І ти справдї сказав би се в виду сумної долї твоїх доньок? Глянь на Лєну! Віддала ся за пристарілого дивака, і стративши з дїтьми здоровлє, дожила того, що він рахує куснї хлїба, котрі она бере в рот. А Катя здорова, добре вихована, гарна мов та квітка, працьовита мов мурашка, діждала ся в своїм найкрасшім віку, що о неї не питає і один мужчина. І се в тебе „правда“? Чим заслужила собі Наталка на таке шалене щастє? Випросила єго у Бога хоть би одним зітхненєм? Чи може послухом на твої і мої моральні науки і упімнення? Чи може працею? Такою працею, яка пристоїть жінцї, якою занимала ся я в своїх дївочих лїтах у родичів, а відтак вийшовши замуж і в себе, щоби свому домови надати значінє і характер, а дїтий щоб випровадити на чесних і правих людий? Скажи! Ти, як менї здає ся, заголомшений превеликим щастєм своєї сестріницї, забув уже задивляти ся на річи тверезими очима! Та слава Богу, що в мене не ослаб ум і що я, станувши непохитно на раз вибранім становищи, не поступлю ся з него нїколи анї на один крок, — слава Богу!“
Він не відповідав і лиш випускав з люльки раз по раз густі клуби диму. На єї згадку про Лєну стиснув єму жаль серце мов клїщами. Се була правда; она не була щаслива в своїм подружю, і в єї теперішнім житю приходила рідко така днина, що не була би споганена криком і сваркою; а тимчасом Наталка — о Боже, як гарно проживала з своїм чоловіком! І перед єго душу, переповнену ще вражінями з побуту у молодят, явив ся один образ і він потонув в него всїми думками.
