треба. Чи ти не чув, як він жиє? Они не сходять ся з ним?“
„Не знаю, Павлинко. Знаю лише тілько, що він має вже синка, котрий зве ся Kazimierz. Марко не любить навіть, щоб Орядина при нїм згадувати, а з єго жінкою не сходить ся Наталка нїколи.“
„Ну, та се певно, що она не піде до своєї суперницї, хоть би то була сама княгиня. Впрочім де-ж їй тепер приставати з звичайними жінками? Прецїнь она занимає ся пером! Нї, Мілєчку, всего я сподївала ся по нїй, знаючи єї примховату вдачу, але сего не сподївала ся, що вийшовши замуж не покине своїх химер!“
„Се не химери. Она пише радо і люди читають то, що она пише.“
„Так она тобі казала?“
„Павлинко, вже се сьвята правда.“
„А він що на се? Надїю ся, що хоть тим не одушевляє ся?“
„Противно, він гордий на се і старає ся дати їй до тої працї як найбільше спроможности. Одну з єї перших праць, з котрою їй не щастило ся, післав він потайно, щоб о тім не знала, до одного дуже значного лїтерата за границю з питанєм, чи по єго думцї знати з сеї працї справдї писательский талант і чи авторцї занимати ся дальше працею лїтературною, чи залишити єї. А той прочитав рукопись і відписав, щоби працювала доконче далї і не покидала пера нїколи, що в неї єсть талант. Тодї виявив їй все і з того часу она працює з подвійним запалом, та каже, що та праця довершає єї щастє. Так має ся та річ, Павлинко, і ти повинна тим тїшити ся.“
„Тїшити ся, Мілєчку? Тїш ся ти, коли можеш, я не можу тїшити ся. В сьвітї нема правди!“
