Три роки пізнїйше.
Вуйко Наталки, професор Іванович вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цїлий місяць у своєї сестріницї і єї мужа, лїкаря Марко, і оповідає своїй жінцї, що в них бачив.
„І чого ти так кричиш, Мілєчку, розповідаючи менї те все, мов би я була глуха?“ перебила она єму оповіданє. „За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайности. Будь ласкав, говори тихше, або не повтаряй менї одного і того самого по кілька разів!“
Він видивив ся на неї заклопотаний. Доси она нїколи не жалїла ся на нерви, ба навіть казала, що нервових слабостий зовсїм нема, що се лише вигадки лїнивих женщин.
„Чи я говорив так голосно, Павлинко?“
„А вже-ж! Просто кричиш, що они „жиють собі прегарно!“ Менї досить чути се раз!“
„Так, гм, так! Але-ж бо они справдї жиють гарно!“
„Ну, і що з того?“
„Та нїчо; мене се тїшить. Я нїколи не надїяв ся, щоб єї доля мала в собі тілько щастя і
