І так спіла, доспівала в нїй думка „відійти“. Она думає, передумує. Заглядає в будучність і в минувшість. Боре ся з любовю до „него“ і до житя, а заразом і з тим, що підшептує їй від часу до часу, напружити ще раз свої сили і йти далї тою самою дорогою, якою йшла доси. А відтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного і того самого висновку. Найбільше спасаюче, найбільше вдоволяюче і те, що додає та піддержує єї послїдну силу і вдоволенє, єсть се, що она відійде в пору.
Тепер чи пізнїйше?
Она усьміхає ся перелетним усьміхом.
Іде лиш о години. Она хотїла би відійти сама перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем в цьвіти, коли-б тепер які були. В безчисленні ріжно-барвні, солодко-пахучі, майже упоюючі цьвіти, як рожі, лелїї, боз, астри і богато-богато иньших. До єї слуху міг би долїтати бренькіт пчіл. Але не тонесенький, журливий, що накликує на-силу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькіт роя пчіл, бренькіт, що нагадує ясні весняні днї і теплий, цьвітами садовини переповнений воздух. А відтак — вже по всїм нехай би зійшло сонце, велично, пророчо і нехай би цїлою своєю пишнотою і всїм богатством свого блеску — поцїлувало єї…
|
|
Рано зійшло сонце велично, пророчо і цїлою пишнотою, цїлим богатством свого блеску цїлувало єї. Але не мертву. Она стояла, як вчера рано, закинувши сплетені руки поза голову, обгорнена чудовим волосєм своїм, що сягало аж до землї і дивила ся широко отвореними очима кудись в далечину.
