умирати, нїж жити на те, щоби звільна конати, щоби викликувати увагу і милосердє других і аж в такий спосіб зазнавати краси житя.
Такий єї конець!
Дотужила ся вже до него.
|
|
(І знов по якійсь хвилї з завзятєм в очах):
Хто та доля, що єї не можна побороти? І що се таке, в що она попала, се чорне важке, безсердечне лихо, що проводжало єї вже від колиски і переслїдувало мов єї тїнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи єї житє без подїй і без полудня. І хто були ті, що придбали їй се „нинї“, котре примушувало єї відходити? Она склала руки мов до молитви і не ворухала ся більше.
Сьвітло полумя, що бє з коминка, обливає єї повно. Буйне, золотисте волосє розсипало ся по плечах, руках і поручу крісла. У нїм щось сьвітить мов фосфор. Єї снїжно білий, клясичний профіль відрисовує ся від темного тла фотеля і здає ся в своїй болїсно-задумчивій красї майже сияючим.
А єї „полудне“?
Було може тодї, коли понсові і жовті рожі були такі гарні, а она в соняшнім сяєві мріла про красу і велич і про „висших“ людий; коли єї серце було переповнене сьвітлом і надїєю на якусь будучність, як та окружаюча єї тодї, миготяча зелень города і вічна зелень буковиньских гір?
Ах, чому не була єї праця такою, якої она собі бажала з цїлої душі!
