Тому було так тяжко умирати!…
Але тепер і не могла би вже дальше жити. Она була мов розбита. Чому, чому не остала ся їй праця так, як она нераз мріла, праця, а до того широка, свобідна воля мов думка…
Чи она завдала кому болю?
Нї! Може Орядинови? Нї, то з ним було лише непорозумінє і она бажає єму щастя, але тому другому за морем, що просив єї так дуже не забувати єго, чи она тому не завдала коли болю?…
Думає, що нї.
Пішле єму свій дневник і попращає ся з ним. Напише єму, що коли одержить сей лист, єї вже не буде. Нехай він єї не забуває! Нехай нїколи не забуває — о се одно просить она єго. Напише єму, що в найглубшій глубинї своєї душі берегла єго образ, не думала, що заговорить о тім коли сама до него; він вражав єї нераз своїм чудним поведенєм (котре розуміє аж тепер!) і викликував тим всю єї гордість, але під єї ногами урвала ся дорога житя і тому приходить она перша до него і складає єму свою любов до ніг…
Єї серце рвало ся до чутя. До тонкого, сердечного чутя, як до гармонїйних звуків. Мріла об тім, щоб єї любили, не якоюсь неспокійною, пристрастною любовю від сегодня до завтра, але тою незгасимою любовю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі, або дуже вірні натури. Він любив єї так, не правда? Ах, она єму дякує за те, а він нехай простить їй, що завдала єму своїм „втихомиренєм“ рану і нехай не забуде єї нїколи, нїколи! Она лише забутя боїть ся. Тому так тяжко умирати! Але все ще лекше
