„Почерез море“ гомонять филї і колишуть, заливають ся попередним чудним сьміхом.
„Почерез море“ долетїв через воздух, немов сонний бренькіт, голос гарфи… „почерез море“…
З тої пори я не можу писати.
Житє моє затроює ся з кождим днем систематичнїйше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менї заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дам ся добровільно кинути в пітьму. Не дам ся, пізнавши раз сьвітло правди, задоптати грубій, тупій, бездушній силї.
Сих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, однак менї видить ся, що удавила би ся своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши, чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менї неначе полекшає на серцю. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселїю. Не бою ся нї морозячих, проникаючих поглядів тїтки, нї злосливих докорів прочої ріднї. Переконанє, що я не роблю нїчо злого, що стороню від всякого бруду, що через мої уста не переходить нїколи, нїколи лож, — додає менї сили дивити ся на своїх гнобителїв не поглядом ненависти, але поглядом повним, довгим, і майже спокійним…
Я часом мрію об тім, як би я була раз на великім прегарнім балю, де всьо блестїло би, красувалось ріжними барвами, якоюсь чародїйною красою. Де товариство було би саме пишне,
