Пізнїйше мала почутє, мов би в єї грудях накипіла кров. Дивила ся неустанно на-пів відомкненими очима на револьвер. Нї, нї, она відійде. Що могла ще виконати тепер, що дало би їй це якесь послїдне вдоволенє, як не се, що відійде в пору? Бо що-ж оставало ся їй тут? Упокоренє? Вперед не могла йти, бо заперли їй дорогу, а вертати ся не хотїла, тому…
(По малій хвилї, з великим, майже несамовитим поглядом): — Чи може, о Боже великий, напружити силу і йти далї тою самою дорогою? Може сьміяти ся сьміхом погорди і розбивати на силу темінь недолї, щоби добитись до сонця? Ах, хто би менї тепер сказав велике, рішуче слово, щоб я знала, що починати! Тепер, в отсїй найтяжшій хвилї мого житя, коли я полишена долею мов на сьміх, щоб або згинути або встати. Але в мене нема нїкого, крім власної роздертої душі, а она — що-ж каже она!… І Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженєм, а відтак звернула знов погляд на збрую. Она не була натурою, що дробить ся хоч на малі прикмети. Она ладувала все на одно судно і тому мусить для неї наступити втихомиренє.
Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпиме. Она уявила собі все без себе. Всї ті місця, куди ходила, всї ті улицї, алєї в парку, котрий так любила, отсей город, поодинокі дерева, кущі. Все облите сонцем, барвне, все повне житєвого гамору, завсїгди мов нове — і без неї! — О, лише забутою нехай би не була!
Она з натугою протирала собі чоло і зітхала глубоко мов з утоми.
