она кохала ся; а саме тупе тїло єму зберегти — она соромила ся…
І чи була она коли дужа?
Того вже не знала. Знала лише те одно, що не підкладе нїколи голови під колеса брудної буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає. Що не піддасть ся тому, чому опирала ся через цїле своє житє і перед чим утїкала, мов перед чимсь поганим.
І тому мусить наступити втихомиренє.
„Ми не труси, Діяно“, прошептала, зморщуючи гордо чоло. „Не правда-ж?“ І єї погляд глипнув несамовито на ту стїну, на котрій висїв, тепер в сумрацї невидимий револьвер…
Відтак зігнула ся низько над звірем, так що аж єї лице діткнуло ся голови Діяни. Звір полизав єї чутно по чолї і руках. Опісля Наталка подала ся знов в зад і єї голова упала як перше майже безсильно на поруче.
„Ах, матїнко моя, що се мусїла бути за безсоняшна днина, в котрій ти мене на сьвіт привела! Чи тому мусїло мене сонце уникати і я, мов єго сьвітла негідна, тиняти ся лише в тїни і не зазнавати єго тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене!“ По єї устах заграв на хвильку слабий усьміх. „Ти наказувала гамувати ся, наказувала оставати ся чистою, гордою, не піддавати ся немочи і ложи… І чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я-ж памятала твої прикази… Але я може бувала за мало горда, а піддавала ся надто чутям. Може, може!… Може отсе моя провина!… Ох, прости, бабусенько! Тебе не було… нї, нїкого не було в мене і оно само вело мене житєм. Думала я, що запровадить до раю…“
