проте повість по прочитаню відкинули! — Нї, вже таке упокоренє!…
Она була рада як найглубше в землю запасти ся.
Чи може те все було сьмішне?
Може. Але она не могла сьміяти ся. Она була така обезсилена і не завдавала собі труду, аби се знесилє скинути. Понурі, однозвучні тони, однобарвність, се єї душа…
Поломінь осьвічувала се місце, де она сидїла. Она встала і похилила ся над сплячою Діяною; трохи згодом закликала єї з напругою.
Она спала.
„Діяно!“
Звір підняв лїниво голову і дивив ся через хвилину на Наталку. Відтак простягнув ся на всю свою довжину, позїхнув так, що аж язик склубив ся єму в ротї, і притяг ся покірно до єї ніг.
„Діяно!“
Діяна поклала голову звичайним способом на колїна своєї панї і дивила ся на неї з сумною щиростию.
„Так“, сказала і дивила ся на звіра майже тупо. „Що-ж тепер? Правда, що нїчо?“
Звір зітхнув і дивив ся їй далї слухняно в очи.
„Все, що доси було, було дрібне, але се велике. Н. пр. розчарованє моє перше в порівнаню з сим! Чи-ж не так? Тамте мало барви, мало якесь житє і могло викликати і сьміх, але се?… О, тепер наступає втихомиренє! Чи може сповняти дальше безкровні вчинки, льокайскі послуги і брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим нїмим благанєм, не давши нїколи
