В житю лучають ся хвилї, в котрих нїчо не думає ся. Вся дїяльність мозку немов устає. Так було тепер і з нею. Она лише чула, як у грубі огонь горів, як мокре дерево шипіло, одностайно, тихесенько. Опісля здавило єї щось в горлї мов корч сьміху, лївий кутик уст здрігнув ся нервово, а відтак то все перейшло. Она витягнула ся в кріслї, а голову сперла глубоко в зад на спину крісла. Очи прижмурила.
Се не був сон, се не була видумка, се була правда.
Єї праця була непридатна, єї годї було друкувати, а се значило то само, що она була непридатна і з неї не було хісна. По якійсь хвилинї засьміяла ся здавленим сьміхом. Она була горда і бутна і єї гнало мов орла вивинути ся у висоту і за те лежить тепер з розтрісканими крилами і ледви дише!
Що за сором і що за упокоренє! Чи не глумив ся цїлий сьвіт над нею тайком, тихо з усїх закутків? Бо она відчувала на собі тепер наслїдки такого глуму. А далї, чи на нїй не було нїчо правдиве, і се нї, що грало в єї житю головну ролю? Чи се було фальшивим золотом, а она, пристроюючи ся ним, хотїла так перебрехати ся через житє? Чи она ошукувала всїх на кождім кроцї, лицемірила неустанно і вмавляла в себе все, навіть і всяку красу?
Ах, їй не доставало змислу для дїйсности і она грала лише якусь комедию! Он там на столї лежала калїка, лежала та єї „праця“, що єї „дух“ витворив, а з неї хісна нема. Она змалювала там свою душу до наготи, всї чутя свої, так мов би з непорочного тїла скинула одїж, а
