ко на очах. Єї руки тремтїли. Она сховала скоро рукопись, нїхто не сьмів о тім дізнати ся. Єї улюблена праця, душа єї, єї сила, перша, а заразом уже й послїдна, лежала там відкинена без всякого поясненя…
І що-ж тепер?
Єї руки ослабли, а лице задеревіло. Она проходжувала ся все наново, опираючись часами о стїну. Чула ся фізично підтятою і відчувала, як нїби старіла ся. Для неї не було вже нїчого, нїчого! Видерли їй і то послїдне. Упавши безсильно на крісло закрила лице руками…
Ще був день, як листонос принїс їй письма. Безхмарне небо жевріло на заходї, а соняшні промінї обливали кровавим сяєвом дахи, банї церкви і вікна. Се затямила она собі. Она вихилила ся з відчиненого вікна, щоби вдихнути ще раз сьвіжого воздуху, заким запре вікна на вечер, і заслухала ся в далеко лунаючу війскову музику, що сьмілими звуками долїтала до неї і проймала єї… Та музика все поривала єї. Саме тодї стояла з затаєним віддихом, щоби не втратити анї одного звука, зворушена і з горячими очима, думаючи в такт музики: „Тепер я згинула-б, тепер ішла-б до бою!“
Аж ту згорблена стать старого чоловіка мов виросла з землї під єї вікном і всунула їй туди пакет.
Она відгадала зараз все в першій хвили. В нїй зойкнули всї нерви, а она поблїдла мов смерть. Вікном долїтали ще здалека уривані тони музики, а єї уста вимовляли майже несьвідомо: „Тепер, тепер я згинула-б, тепер ішла-б до бою!“ І немов не своїми руками зачинила вікно…
