дає ся нїчим притьмити. Се неможливо, у них мусить настати полудне!
Тодї зможуть жити повно. Без утиску і хитростий, без ложі і малодушности і без ненависти.
Житє, яким она жила доси, було якесь незріле. Було напятноване клеймом якоїсь недостачі і рабства і було випливом брудних обставин. Але она знає, що можна і инакше жити; і она має почутє, що не впаде нїколи більше духом від тепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хитала ся, здає ся їй якоюсь красою і не знищив права на якусь иньшу будучність. А ту иньшу будучність хоче она собі виробити працею. Їй остала ся лиш праця і она припала до неї цїлою душею…
Так, полудне наспіє ще, помимо всїх лихих і ворожих обставин, що переслїдували єї і єї нарід. На сьвітї є ще сила, не зломана ще цїлком. На сьвітї є ще і любов все обнимаюча, несамолюбна, в котру она вірить і до послїдної хвилї житя вірити буде…
Она чує, як у нїй ожило одушевленє і чинить єї двічи сильною. Раз для неї, — а другий раз для того єї народу; чує, як хоче жити і пила би то житє всїми нервами…
(О 6-тій годинї вечером того самого дня).
Се не була видумка, не був сон, се була правда.
Она знївечена.
Ступала через комнату так обезсилена, мов би опустила вперше постїль по довгій недузї. Кутики єї уст знизили ся, а повіки лежали тяж-
