би була не придала ся, то були би їй вже давно назад відослали! Взагалї, она цїлком спокійна в справі повісти, а переконанє, що праця придала ся, скріпило єї так в намірах, віддати ся зовсїм працї на тім поли, що се стало вже для неї душею житя.
Здалека долїтають до неї звуки дзвонів.
Они порушують єї нинї так чудно, мов якесь поздоровленє, мов примана з давно забутих, на-пів казочних часів, в котрих жило ся щасливо і в спокійній пишнотї. В єї серцю заворушила ся туга за житєм любови. Перед єї душу тиснули ся картини з рідних сторін, бабуня, мати, як зривала їй тодї цьвіти, і якісь иньші погідні хвилї. О, як бурливо кидала ся она на все, щоби здобути собі якесь щастє. Як відважно пробивала собі путь, гонена незаспокоєною жадобою за чимсь доскональшим, що раз вперед і без трівоги перед терпінєм!
Так стояла она вже раз з тужливим серцем і глядїла кудись в далечину. Тодї, як опускала пишні гори буковиньскі і свою рідню, щоби стати „собі цїлею“. Тодї думала она про „полудне“ і єї душа, окрилена тугою, несла ся до него. Але тепер? Від тепер?
Так як она тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама собою пишною скінченою картиною „полудня“.
Усьміхнула ся нараз в своїх думках.
Се було неможливо. Було неможливо, щоб для неї і для єї народу не вибила також година полудня. Щоби вся їх сила не вистарчила на те, щоби в їх житю не засияли такі хвилї, котрі сьвідчили би твердо о їх здібностях до самостійного істнованя і якійсь своєрідній красї, що не
