Весна. Але не та весна, що пишає ся вже явно цїлим богатством своєї розцвилої краси, і сьвіжою новою зеленю, що в єї воздусї мішають ся пахощі бозу і жасміну і иньших незлїчимих цьвітів, гомонить дзвінкий бренькіт пчіл і лунає веселий спів птахів, гамір житя в якімсь відновленім блеску; — се ще та перша несьмілива, на-пів розбуджена весна, ще замкнена в собі, котра свою красу що лиш заповідає лагідним теплим воздухом, а красу єї відгадує ся більше чутєм… Дерева ожидають строю. Земля покриває ся нїжною зеленю, воробцї цьвірінькають так галасливо, мов би сварили ся, а воздух помимо теплоти перенятий ще і холодом. Десь не десь лиснїє против сонця латочка снїгу.
Ранок.
Наталка в городї. Порає ся там як що року і за житя Марко, около зїльника. Єї звичайно прозоро біле обличє зарумянїло ся, а хустку, яку була закинула на себе, ідучи сюди, відкинула вже давно. Сонце обсипало єї ярким сьвітлом і єї волосє здає ся чистим золотом.
