че на груди і плечі волосє здавало ся в сонцю червоним плавним золотом. Єї погляд на-пів сумовитий, на-пів байдужний, був звернений в безнадїйнім очікуваню в синяву далечину. Я стояла в лодцї, що колисала ся на филях, і разом з шумом моря висьпівувала далеко лунаючим голосом Гайного пісню про Льореляй:
„Ich weiss nicht, was soll das bedeuten,
Dass ich so traurig bin,
Ein Märchen aus uralten Zeiten
Das kommt mir nicht ans dem Sinn.“
Она схилила ся.
Через хвилину дивила ся на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом гарфу в воду.
Легко мов стріла понеслась тая вперед, колисала ся, полискувала ся в водї мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли филї мою лодку. Они тиснули ся жадібно округ неї, росли, змагали ся, сягали за мною, я аж лякала ся. За мною филї. Цїлий безконечний простір — одно і те саме, куди не гляну, самі филї. Они шумять, борикають ся, гомонять, сьміють ся. Сьміють ся потайним, роздражнюючим, майже знакомим сьміхом.
В мене тисяч думок. Цїлий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про єго красу. Він ясний, золотавий мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінєм…
Я би злетїла туди!…
