махнути хоть однїський раз свої крила цїлком свобідно!
Розкаже єму все, нехай він знає. Нехай знає і те, кілько нїмих слїз пролила єї душа, кілько нїмих боїв перебула она, чорних мов ніч, від часу, як померла єго дорога мати а єї однїська опікунка. Що їй додає охоти до житя надїя, що буде працювати для свого народу пером, (він се знає) і не утоне безслїдно як тисячі иньших подібних долею до неї. Відтак спитає, чому не веселий; що впрочім она єму вірить, коли се пише, (адже она єму все вірила!), але що і їй не веселїйше. Она тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуть ся обставинами, до одностайности і побиває ся і числить днї, котрі минають без повороту, не лишивши по собі і слїду. Він певно вже пійме принаду такого житя. Але она не хоче жалїти ся, нехай же і він не жалує єї…
За мушлї дякує єму, але чим віддячить ся она єму за єго память?
Роздумуючи так, засияли ріжні спогади в єї души з часу, як жила єго мати і як пробував тодї дома.
І не знати, чого мучили ся обоє (він і она) часом так погано! Він був гордий і глумливий, а она холодна супротив него, хоч нераз серце з жалю їй млїло! Та вже все минуло. В неї кінчило ся все скоро і в один спосіб, але з всїх єї знакомих товаришів і товаришок остав ся він їй найвірнїйшим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув єї, розвідував ся через других, як жиє і чи щаслива, а тимчасом ті, що пробували тут з нею… але нї! радше вже не думати і не
