Він звертає ся прямо до неї і просить єї о звістку про себе. Се заслужив він собі хоть би і тим, що серцем і думками пробував так часто дома. Она може не повірить єму, она така недовірчива, але коли він поверне, тодї переконає єї о щирости єго слів. Далї просить єї не забувати на него, так само як не забуває гробу єго матери, а натомісць він обіцює їй подивляти тамошну красу природи „з спомином“ на неї. Єму саме тепер на души так важко, мов би йшов на смерть, хоть смерти не бояв ся він нїколи. Чи она єго розуміє? Він пише до неї з таким довірєм, як пише ся лиш до найщирійшого друга. І знов дальше, що він має для неї узбирані прегарні мушлї, справдїшні чудеса природи і богато иньших річий, котрими прикрасить комнату „свого одинокого товариша“, коли поверне. Що буде числити днї до прибутя єї листу, кількох успокоюючих щирих слів, бо на тепер буде й з того рад і т. д.
Прочитавши сей лист она немов з поганого сну збудила ся.
Він писав так приязно, а она? Що дїяло ся з нею останним часом, чи не божеволїла она? Боже, Боже! в яку погань заплутала ся она і при кім спиняли ся єї думки, коли тимчасом тамтой на мори був єї одним однїським приятелем на сьвітї!… Нї, то она з самоти божеволїла і єї палка душа, що шукала неустанно занятя, спиняла ся і там, де була непотрібною. Їй встидно, она була за мало горда, а на єго вінчанє не повинна була йти!
Глузуючи з себе, усьміхнула ся згірдливо і склонила втомлену голову на руки, згорнені на охрест на столї. Думала над Марком.
