„Я дїйсно сама,“ промовила якимсь здавленим голосом. В мене нема нї вітця нї матери, нї брата нї мужа, котрі би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене!“
Она тремтїла на цїлім тїлї від обиди, а єму здавало ся, що, промовивши тих кілька слів, виросла єму понад голову. Она глянула на него з несказаним маловаженєм, а відтак відвернувшись пішла далї.
Затяла зуби і зморщила чоло, а очи шукали зористого неба…
„Видиш, бабуню, видиш?“ прошептала, і серце єї заболїло від несказаного жалю. „Чому оно так? Чи тому, що я сама і що мене не береже нїчия любов?…“
|
|
Повернувши до дому, застала від Марка лист. Здивувала ся ним чимало, бо від'їзджаючи не обіцяв їй написати анї одного слова, а она не просила єго о се. Писав сумно. Писав, що коли она одержить сей лист, він буде вже в дорозї до Індиї. Що ся подорож єму тепер дуже непожадана, бо хотїв уже на завсїгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоть як і бажав не раз побачити землї над Ґанґесом, віддалить єго знов на час від єго наймилїйших сторін. Она — каже — здивує ся, що він до неї пише, однак він не може позбути ся немилого чутя, будь то би їй лучило ся щось дуже прикре. Від часу до часу доносила єму Оксана листовно, як єго „одинокий товариш“ проживає, але тепер замовкла, а він не зносить непевности, тим більше, що не має надїї вернути надто скоро до дому і переконати ся о всїм самий.
