„Доля!…“ І усьміхаючись пішла далї.
Не дивила ся нї в право нї в лїво, лише перейшла скоренько попри ясно-осьвітлену елєґантску кавярню, з вікон котрої ллялось сьвітло струями, осьвічуючи всїх, що переходили тротоаром, і вступила в другу улицю так нагло, що спіткнула ся сильно з якимсь панком. З переляком відскочила, впяливши в него свої очи, але майже в тій самій хвилї помчала ся вперед. Він завернув ся і пішов за нею. Єї великі, промінні очи, що блиснули зпід чорної шапочки на него в переляку, зацїкавили єго: а єї висока гнучка стать манила єго… Хто она? Єму здавало ся, що єї уста усьміхнули ся при слівци pardon! киненім скоро і півголосом. Она спішить ся, але він здогонить єї.
Ідучи за нею приглядає ся він єї одежі. Він тонкий знаток в таких річах. Пальто лежить на нїй складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послїдної моди, а рука, що держить мабуть несьвідомо сукню, без рукавички? Чи отсе не якась кокетерия, щоби подивляли єї білу руку? О, жінки, ті жінки!… Далї зарукавок також не послїдної моди!
І він іде вже сьміло за нею. Що-ж, спробувати можна… Крім того она звертає ся в одну улицю, не замешкувану великою аристокрациєю, а се також дещо значить…
Він прилучає ся до неї, оглядає бистрим оком єї профіль, а відтак каже привітним голосом і з таким же поклоном, що він замічає, що она йде в отсю „погану“ улицю сама, і тому осьміляє ся відпровадити єї…
Она станула мов укопана і глянувши на него усьміхнула ся.
