дорогою поуз неї, богато пар, побравшись по-під руки, горне ся тїсно одно до другого і йде весело балакаючи…
Куди йде она? Адже она не хотїла до нїкого йти, майже не мала нїкого, бо саме тепер не було жадної з єї товаришок в містї. Малярка від'їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена з чудним блеском в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє помирили ся. „І так я йду, Наталко“, говорила з якимсь на-пів насьмішливим, на-пів розпучливим усьміхом. „Він каже, що я єму потрібна до житя мов воздух, і я рішила ся стати єму тим воздухом… Чи вже не розстанемось більше? Бог знає, може нї. Він казав, що не пустить мене нїколи від себе і нехай уже раз зрозумію, що він любить мене на свій спосіб! Буду старати ся привикати до того „способу “, хочу, щоби щастє усьміхнуло ся до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружя. Ах, Наталко, люблю єго шалено“… І виїхала. А тепер она не має тут майже нїкого.
Она придивляє ся тепер людям, як ходять у сьвітлї, там далеко долом улицею перед нею і тут близько біля неї. Там, куди она звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! якже їх богато, справдїшне море люду. А й там далї, де она не була і де єї може нїколи й не буде, і там їх така маса!
Ій впадають в очи нужденні постатї жіночі і чоловічі з змарнїлими лицями. То єї посестри і братя, говорять єї мовою і належать до тої самої матери, що она. Іх богато. Однак — куди гонять они, за чим? Де їх доми і як жиють они? Нї, радше вже, яка їх доля?
