Все, що між ними зайшло, що їх розвело, і знав лиш те одно, що любив єї, єї одну на сьвітї і що втратив єї на віки… і чи лиш єї саму?
Єго лице покрило ся смертельною блїдостию.
Чи він такий підлий?
Нї, він добрий, він чує, що добрий і що ним заволодїла лиш якась могутна погана сила, котрій не хотїв опирати ся і тепер тоне…
А єї очи, здавало ся, що говорили: „Я тут, сьвідок твоїх здобутків. Нехай жиє мужеска честь і мужеске дїло!“ А відтак чи не усьміхнула ся она? — Нї, се не був усьміх, се був плач роздертої душі, що виступав у неї так, сей усьміх розуміє він в тій хвилї так добре! О, він розумів єї завсїгди!
Она виступила з ряду видцїв і вийшла з костела…
Єму дїє ся так, як би на єго душу залягла тїнь, і затемнила все, що зложило ся для него так „гарно і соняшно“! Через хвилю він немов обезсилений, немов западає ся в себе і майже не може вдержати ся спокійно, щоб не звернути на себе глубшої уваги; але за хвильку звертає ся до него сьвященик і він мусить над собою запанувати.
|
|
Сьвіжий, холодний воздух вдарив єї в лице, коли вийшла з костела. Она немов відродила ся наново, віддихує глубоко.
Так! Тепер она свобідна. Позбула ся того, що пригнетало єї і заморочувало єї душу. Она то зсунула з себе і оставила єму, а він буде то носити до кінця свого житя…
