Гарне лице молодого якесь сумне і неспокійне, а она виглядає щасливо.
Она велика. Спина в неї довга, заокруглена. В цїлости робить вражінє темно-понсової рожі, буйної краски, котра в горячих, соняшних хвилях здає ся просто жаркою… Єї великі чорні очи немов пожирають усе, на що впадуть і сияють якимсь дивним холодним блеском. Але она гарна.
А він? Єму чогось прикро, чує ся не своїм, майже пригнетеним. Чи тут нема нїкого з єго людий, когось такого, хто би хоч через отсю хвилину був з ним як одна душа і одна думка, між всїми тими гостями і єї кревними? Він такий чужий! а отся, з котрою має проживати цїлий свій вік і котру він властиво так мало знає, здає ся єму також такою чужою! Він просив своїх товаришів і деякі прирекли явити ся до „церемонїї“, але мабуть жаден з них не додержав слова і не явив ся. Ну, він їм сего не забуде, се за погано і він обглядає ся з болїсно зморщеним чолом, чи не побачить кого, і нараз — затремтїв.
Она! Она тут, прийшла!
Нїколи в житю не зляк ся він так дуже, як в сїй хвили, але й нїколи не відчув у-друге такого жалю як тепер. Єго серце прошиб біль. „Она, она, она!“ сьпівало в нїм і він дивив ся на ню мов без тямки, і мабуть не забуде єї вигляду і до смерти. Широко отворені, немов нерухомі очи горіли з прозоро-білого обличя, коли дивили ся на него! О Боже! так дивила ся она за ним того вечера, коли розставали ся перший раз, коли він їй говорив, що она єго царівна і що він по неї прийде… І він нараз усе забув.
