Она уложила би житє кождої в музику. Н. пр. в сонати, в етюди без закінчень, в прелюдії… а єї істория? Ба! з нею мала ся річ инакше. В неї не було істориї, бо в неї не було фактів, і тому вийшла би хиба якась химерна фантазия, котрої не вмів би навіть кождий грач відограти, хиба яка вибаглива або розстроєна душа…
І їй дїє ся так, мовби над єї жіночою гідностию глузували і знущали ся, мов би доля кпила собі з неї, бо хто-ж така она? Або то, що пригнало єї нинї сюди…
„Де люди люблять ся, там мусить той корити ся, котрий найбільше любить“, відозвало ся в єї душі мов у відповідь, і она усьміхнула ся гордим, гірким усьміхом.
Се була хоч розрада, якої не стрічає ся що дня…
В нутрі костела настав рух і „они йдуть! они йдуть!“ пронесло ся з уст до уст.
Зимні дрощі пробігають єї тїлом і она чує, як їй відступає вся кров з лиця, але нараз почуває в собі і чудну силу і з супокоєм, їй самій незрозумілим, вступає в перший ряд видцїв коло престола.
Они дїйсно надходили.
Довга шовкова сукня молодої шелестить остро по камінних плитах, — знати, що они зближають ся. Все здержує віддих, щоби приглянути ся всему докладно і не втратити з очий і найнезначнїйшої дрібницї. Вкінци они вже тут і станули перед престолом. Боже, що за поважна хвиля!
Довкола тихо. Сьвященик прилагоджує ся до вінчаня, звертає ся по щось до престола.
