Чотири недїлї пізнїйше вийшла она з дому, щоби побачити єго вінчанє.
„Де люди люблять ся, там мусить той корити ся, що найбільше любить“, писав десь раз Данець Якобзен. А що она любила більше, то черга корити ся припадала на неї.
На судженій Василя мусить щось бути, коли він женить ся з нею; она має прегарно Лїшта грати.
На дворі погідно, тепло. В неї є охота погуляти на сьвіжім воздусї, і аж потім піти в костел. Она звертає ся в місто і йде головною, ясно осьвітленою улицею. Перед нею, за нею тиснуть ся люди. Она йде скоро, майже без пляну. В єї душі хмарно і она потребує тепла і простору…
По проходї зайшла в латиньский костел. Тут мало відбувати ся єго вінчанє.
Вступивши сюди она змінила ся до глубини душі. Єї напало страшне зворушенє і якась пропасниця. Костел був богато осьвітлений, набитий видцями і повний голосного шепоту. Якась дивна, а, як їй здавало ся, гнетуча атмосфера
