Я лиш не розумію, чому Ваша тїтка і вуйко приняли так дивно звістку про єго заручини. З тїтки менї не дивно; она має претенсиї до кождого молодого чоловіка і засуджує кождого безоглядно, що не звертає уваги на єї доньку, але ваш вуйко, Наталко, той спокійний, добрий чоловік, він засьміяв ся так злобно на вістку про заручини Василя, що я того сьміху і до смерти не забуду. А відтак вийшов з комнати, мов би не хотїв про него й чути. Я розповіла те все Василеви, більше жартом, а він просто казив ся з лютости. „Се міщаньска вузкоглядність!“ казав. „Але слава Богу, що в мене сумлїнє сильне і що я не трус. З часом поклонять ся менї всї, побіда буде по моїй сторонї. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давнїйше! Я Европеєць!…“ І т. д.
Комната осьвічена слабо.
Она лежить зморена і єї гарні білі руки звисають сплетені безсильно понад край отомани і відбивають ся блїдо від темного єї тла. В єї души запанувала якась пітьма, здавало ся, що одна з єї найзвучнїйших струн урвала ся.
„Хто винен, хто винен?“ шевелять єї уста і она передумує все наново ту думку, що в нїм любила свій нарід, рідну пісню свою, котрої частина потонула з ним в якусь бездонну глубінь безповоротно, і одного голосу стало знов меньше… Хто винен?
