подібне до того, як сїсти на дикого коня і пустити єму свобідно поводи, щоби помчав ся скаженим летом і задоптав всї ті підлі, самолюбні, брехливі креатури, собак тих! або кинути ся в човен в бурливі филї… і реготати ся!
Або може що иньше? Може.
Може потонути душею в тони і виграти то, що єї так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! для всїх, що мають серце і слух… Та ба! грати!…
Так оперта лежить она довго…
Відтак проходжує ся по комнатї. Принесені ним листи впадають їй аж по довгім часї в очи. Она сягає вперед за листом від тїтки. Майже не розуміє, що читає і лише при кінци писані слова вражають єї. „Ти думаєш над Бог знає чим, Наталко, а не застановиш ся над тим, що твої роки не стоять. Лєночка майже цїлий рік молодша від тебе, а має вже дві донечки, а третє в дорозї…“ Она кинула від себе лист, немов в єї руках спинило ся щось гидке, і вхопила за другим письмом від панни Мариї. „Я така вдоволена“, писала она між иньшим, „що з Василем склало ся все так щасливо. Бог добрий і допоміг єму до доброї долї. Я бояла ся за него, тепер сповідаю ся перед вами отверто. Він пристрастний і змінчивий характер, хоть у него серце золоте і чувство глубоке, а розум острий. І Маєвский з него вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя то сей, що женить ся так пишно, і тому простить єму всї єго прочі „дурницї“. Зоня гомонить на него, як звичайно, і каже, що она була би волїла, щоб він женив ся з ким иньшим і не шукав передовсїм маєтку. Але она все така, як була давнїйше.
