Він станув перед нею, гарний, високий, на вид спокійний і простяг до неї руку: „Я зворушив вас“, сказав непевним голосом, „хоть і не бажав того нїколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людий, як ви, є доволї сили, щоб знести кожду страту в житю і кождий удар, хоть би і найтяжший.“
Она кинула на него гордим, недовірчивим поглядом і єї чоло захмарило ся.
„Найтяжші страти в житю переболїла я вже; а то страту родичів і бабунї. Те, що наступило по тім, або що може ще наступити, не в силї завдати менї більше горя, як завдало се. Впрочім… дякую вам за вашу гостину і за всї новинки і — ґратулюю вам!“
Він склонив ся низько, аж надто низько — і пішов.
|
|
Така сама тишина, як перше.
Она оперла ся одним колїном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки.
Так, се правда, що потонув і пропав!
Она не думає над нїчим ясно; їй здає ся так, мов би хто прийшов і ударив єї по голові довбнею, а она, хоть заголомшена, відчуває сей удар. Але нї, їй властиво не так здає ся. В нїй збудило ся прецїнь тілько голосів, зовсїм так, мов би в єї серцю ожив рій пчіл, шукав виходу і не міг єго найти, а она або удавить ся або оглухне…
Она вмовляє в себе, що все те перемине, силує ся згірдливо усьміхнути ся і від часу до часу шептають єї уста майже несьвідомо: „Марко! Марко!“ — Єї мучить жадоба виконати щось
