себе, щоби розуміти житє пануюче, і бридила ся прикметами невільничими. Об тім марила я часто. Се була і є ще моя хиба. Коли моя уява сягала поза границї можливости, то в тім може не єї вина, то судїть мене, Орядин, судїть і ви! Ви знаєте цїле моє житє!“ Сказавши се, затяла зуби, бо єї давило щось в горлї мов корч.
Але він не міг єї судити.
Він не міг оперти ся цїлком впливови єї пориваючої істоти і впливови єї слів, що она єго так дуже любила. Такого зізнаня не надїяв ся він нїколи. Він думав, що она закутає ся в уражену гордість і що цїла сцена відбуде ся холодно кілько а словами, ґратуляциєю, і він зірве всї тоті неясні відносини, що накладали на него якісь обовязки і тяжіли на нїм нераз так дуже. Чому? Він сам не знав. Тимчасом він зворушив ся сам, переконуючись, що она єму не байдужа, що не була єму такою, хоть як вмовляв в себе часто, що не обходить єго нїчо і що не любить єї. Але що-ж! він мусить з нею зірвати. Се було би нерозумно, дати запанувати одному чутю над цїлою своєю будучностию і то саме тепер, коли все склало ся для него так легким способом і так гарно. Тамта любила єго, мала прегарний маєток і була така сама добра людина як отся, хоть отся приковувала єго якоюсь чудною силою до себе. Та ба! він не хоче більше бавити ся чутями, оно єму ще недавно завдало доволї горя і прикростий з тою шаленою Румункою, а тепер починати знов наново? Він буде щасливий і з тамтою, хоть і не любить єї; він переконав ся, що щастє становить щось иньше як сама любов, тому — вперед!
