Він сьміяв ся.
„Давнїйше!“
„Ви переконували мене, що не вірите в нїяку будучність.“
„Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би впрочім розбирав такі слова!“
Она дивила ся зчудовавана на него.
„А я думала“…
„Ви думали! Я сам думав тодї“, казав він усьміхаючись, „значить: в тій хвилї думав, коли говорив се. Однак, Боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслїдно. Єго пориває могуча струя житя з собою, і кождий рік, ба, кожда днина відобє на нїм своє пятно і він зміняє ся несьвідомо. На властиву квінтенсенцию житя приходить чоловік аж з часом. Впрочім я мав тодї по части і слушність. Будучність то як блудне сьвітло. Она спиняє уживати краси житя, она то — старість. В погони за нею роздроблюємо сили і ледви добачуємо то, що нам подає теперішність.“
„Се правда“, відповіла она задумчиво. „Іде головно о те, як властиво чоловік заховує ся супроти житя.“
„Так. Від того залежить чимало. Я пересьвідчив ся, що ще наймудрійше заховувати ся пасивно, і дбати передовсїм о себе.“
Єї очи замиготїли.
„Значить, не бажати нїчого, не давати нїчого, бути недвижним мов та багниста вода?“ промовила з перелетним усьміхом.
Він спаленїв.
„Чому не бажати і не давати нїчого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які небудь
