ча Діяна. Приглядає ся на-пів замкненими очима цьвітам і їх листю; силує ся підхопити, як ростуть. То знов думає над Бог зна чим…
|
|
В сїнях отворили ся голосно двері і почули ся скорі кроки.
Она прокидає ся немов зелєктризована, єї серце зворушує ся болїсним передчутєм і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає она той хід; нї, тепер вже пізнає єго з певностию. Піднявшись блискавицею йде до дверий і отвирає їх.
„Орядин!“
„Се я!“
„Ах, я знала, що се ви!“
Она цїлком зворушена. Она хотїла би, щоб він відразу скинув бурнус, отряс єго з снїгу, щоби усїв і говорив. Утихомирює Діяну, що збудила ся і гаркотить, стріпує єму з шапки снїг і вдихує радо сьвіжий воздух, що він єго внїс з собою в комнату. Она говорить і сьміє ся. Говорить раз по раз, що она знала, що він прибуде. Опісля просить усїсти.
Тут! Або нї, тут може; тут вигіднїйше, лїпше. Або там на кріслї, в котрім саме тепер она сидїла. Там паде на ноги сьвітло полумя з коминка, в котрім горить огонь.
Вкінци сидять уже обоє. Она обняла білими руками колїна і дивить ся на него своїми великими, блискучими очима дожидаючо. Єї незвичайне оживленє впливає на него стїсняючо і він відгортає раз по раз нервово з чола волосє. Опісля усьміхає ся.
І що-ж она поробляла?
