зовсїм, що крім мене находить ся ще хтось другий в комнатї. Хвилина за хвилиною минали.
„Що ти пишеш?“ спитала она мене нараз різко.
Я підвела з переляком голову і глянула на ню.
„Ну? що-ж?“
„Ет! щось там“ — відповіла я потрохи змішана. Менї стало так, як би мене хто на якім лихім учинку зловив.
„Ти не переписуєш ся прецїнь з нїким“.
„Нї.“
„Ну, так що-ж ти пишеш? Може ти поетизуєш?“…
Павза…
„Чуєш? ти!“
„Чи я маю перед тобою оправдувати ся?“
„Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомила ся“.
„Обернись до стїни тай спи!“
Она скоро підняла ся і усїла прямо в ліжку.
„Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспанє шкодить красї, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти певно мажеш якийсь стих. Любовний?… Ха-ха-ха! Тебе на цїлім божім сьвітї нїхто не бажає; ти не гарна!“…
Я не відзивала ся.
„Бідолах з шістьома срібними старосьвітскими ложочками!“
Я задрожала від обиди.
Як глубоко ненавидїла я єї! Однак, невідзиваючись, я силкувалась остати ся спокійною.
